Інструкція до препарату Аміокордін розчин для ін'єкцій 150 мг/3 мл ампула №5

Аміокордін (Amiokordin) інструкція по застосуванню

Склад

Діюча речовина: аміодарону гідрохлорид;

• 1 ампула (3 мл розчину) містить 150 мг гідрохлориду аміодарону;

Допоміжні речовини: спирт бензиловий, полісорбат 80, вода для ін'єкцій.

Лікарська форма

Розчин для ін'єкцій.

Основні фізико-хімічні властивості

Прозорий трохи жовтуватий розчин без видимих механічних домішок.

Фармако-терапевтична група

Антиаритмічні препарати ІІІ класу. Код АТХ С01В D01.

Фармакологічні властивості

Фармакодинаміка

Аміодарон має антиаритмічну та антиангінальну дію та є антиаритмічним препаратом ІІІ класу за класифікацією Воган-Уїльямса.
Антиаритмічні властивості.

Збільшення третьої фази потенціалу дії без впливу рівень чи частоту підйому.

Ізольоване збільшення третьої фази потенціалу дії відбувається за рахунок зниження проходження калію через калієвий канал, при цьому жодних змін не відбувається в роботі натрієвого та кальцієвого каналу.

Брадикардична дія шляхом зменшення автоматизму синусового вузла. Атропін не виступає антагоністом цієї дії.

Неконкурентно блокує альфа-і бета-адренорецептори.

Уповільнює синотріальну, передсердну та вузличну провідність, що відбувається інтенсивніше за наявності високої частоти серцевих скорочень.

Не впливає на шлуночкову провідність.

Збільшує рефрактерний період та зменшує збудливість міокарда на передсердному, вузликовому та шлуночковому рівні.

Уповільнює провідність та подовжує рефрактерний період додаткових передсердно-шлуночкових шляхів.

Відсутній негативний інотропний ефект.

Серцево-легенева реанімація при зупинці серця, пов'язана з фібриляцією шлуночків, резистентною до електроімпульсної терапії. Безпека та ефективність внутрішньовенного введення аміодарону пацієнтам, у яких поза стаціонаром виникала зупинка серця через шлуночкову фібриляцію, резистентну до електроімпульсної терапії, вивчали у двох подвійних сліпих дослідженнях: дослідженні ARREST, в якому аміодарон порівнювали з порівнювали з лідо.

Початковою кінцевою точкою обох досліджень була кількість пацієнтів, які вижили до госпіталізації для стаціонарного лікування.

Під час дослідження ARREST 504 пацієнти, які перенесли зупинку серця поза стаціонаром внаслідок фібриляції шлуночків або шлуночкової тахікардії без пульсу, резистентної до трьох і більше дефібриляцій та введення адреналіну, були рандомізовані у 2 групи, в одній з яких пацієнтам швидко вводили. у дозі 300 мг, розведений у 20 мл 5% розчину глюкози (246 пацієнтів), а в іншій – плацебо (258 пацієнтів). Аміодарон статистично значимо збільшував шанси на успішне проведення реанімаційних заходів та госпіталізацію: серед 197 пацієнтів (39%), які жили на момент госпіталізації, було 44% пацієнтів із групи аміодарону порівняно з 34% пацієнтів із групи плацебо (р=0,03).

Після поправки на інші прогностичні фактори результату лікування скориговане ставлення шансів для показника виживання до моменту вступу до лікарні для групи аміодарону порівняно з групою плацебо склало 1,6 (95% довірчий інтервал: 1,1–2,4; р=0,02 ). У групі аміодарону порівняно з групою плацебо спостерігалася більш висока частота виникнення артеріальної гіпотензії (59% порівняно з 48%, р=0,04) та брадикардії (41% порівняно з 25%, р=0,004).

Під час дослідження ALIVE 347 пацієнтів з фібриляцією шлуночків, резистентною до трьох і більше дефібриляцій, введення адреналіну та ще однієї дефібриляції, або з рецидивом фібриляції шлуночків після спочатку успішної дефібриляції рандомізували в групу отримання аміодарону і відповідного плацебо, що імітує лідокаїн, або групу отримання лідокаїну (1,5 мг/кг в концентрації 10 мг/мл) і відповідного плацебо, що імітує аміодарон і містить той же розчинник (полісорбат 8).

Аміодарон статистично значимо збільшував шанси на успішне проведення реанімаційних заходів та госпіталізацію у 347 пацієнтів, включених у дослідження: 22,8% у групі аміодарону (41 пацієнт зі 180) порівняно з 12% у групі лідокаїну (20 пацієнтів зі 160), p= 0,009 . Після поправки на інші прогностичні фактори, що впливали на виживання, скориговане відношення шансів для показника виживання до моменту вступу до лікарні для групи аміодарону порівняно з групою лідокаїну склало 2,49 (95% довірчий інтервал: 1,28–4,85; р= 0,007). Між двома групами лікування не виявлено жодних відмінностей щодо кількості пацієнтів, які потребували терапевтичних заходів щодо брадикардії із застосуванням атропіну або щодо зниженого артеріального тиску із застосуванням допаміну, а також відмінностей за кількістю пацієнтів, які отримували лідокаїн (додатково до лікування, призначений ). Кількість пацієнтів, у яких після дефібриляції та введення досліджуваного препарату виникала зупинка серця, у групі лідокаїну (28,9%) було статистично значно більшим, ніж у групі аміодарону (18,4%), р=0,04.

Фармакокінетика

Абсорбція

Після внутрішньовенних ін'єкцій концентрація аміодарону стрімко досягає максимуму в плазмі крові.

Біодоступність становить близько 30-60%.

Розподіл

Швидке зростання концентрації в плазмі досягається переважно завдяки розподілу в периферичних тканинах. Об'єм розподілу змінюється від 40 до 130 л/кг. У серцевому м'язі максимальна концентрація досягається за кілька хвилин після внутрішньовенної ін'єкції. Рівні аміодарону в серцевому м'язі вищі, ніж у плазмі крові.

Метаболізм

Метаболізм аміодарону відбувається так само, як після перорального прийому. Період напіввиведення аміодарону після одноразової внутрішньовенної ін'єкції в середньому становить 3,2-20,7 години, а після повторного введення в середньому - 50 днів.

Аміодарон метаболізується переважно в печінці за допомогою цитохрому Р450 (ізоензим CYP 3 A 4) та CYP2C8, а також частково в слизовій оболонці кишечника. Основними шляхами трансформації є дейодування, гідроксилювання, O- і N-деалкілування (деетилування). У процесі N-деалкілування утворюється основний активний метаболіт N-дезетиламіодарон (на думку деяких саме в кишечнику), який має подібні до аміодарону фармакодинамічні та фармакокінетичні властивості Інші (дейодіновані) метаболіти також були виявлені, проте їх ефекти не були повністю досліджені.

Висновок

Аміодарон виводиться разом із жовчю (калом) та сечею. Оскільки він майже повністю метаболізується, його фіксують у фекаліях та сечі у дуже незначних кількостях. Період напіввиведення аміодарону після внутрішньовенної ін'єкції в середньому становить 3,2–20,7 години, а після продовження період напіввиведення аміодарону дуже тривалий, а саме: 13-103 дні (в середньому 53 ± 24 дні).

Протягом перших днів лікування аміодароном накопичується в організмі. Процес виведення починається лише за кілька днів. Концентрації в плазмі у стабільному стані досягаються поступово, через кілька тижнів або місяців. Після припинення лікування виведення аміодарону триває ще кілька місяців. Через вищезгадані характеристики аміодарону лікування слід починати з великих (ударних) доз з метою якнайшвидшого досягнення в тканинах концентрацій, необхідних для терапевтичного ефекту.

Аміодарон переважно метаболізується цитохромом CYP3A4, а також цитохромом CYP2C8. Аміодарон та його метаболіт, десетиламіодарон, є потенційними інгібіторами цитохрому in vitro CYP1A1, CYP1A2, CYP2C9, CYP2C19, CYP2D6, CYP3A4, CYP2A6, CYP2C8 і CYP Аміодарон і десетиламіодарон можуть інгібувати транспортні білки, такі як P-GP і органічний катіонний транспортер 2 (OCT2). Одне дослідження виявило підвищення концентрації креатиніну на 1,1% (субстрат OCT2).
Дані in vivo вказують на взаємодію між аміодароном та CYP3A4, CYP2C9, CYP2D6 та Р-GP субстратами.

Клінічні властивості

Показання

Лікування препаратом слід розпочинати і, як правило, контролювати лише в умовах стаціонару або під наглядом фахівця.

Лікування тяжких порушень серцевого ритму, які не відповідають інші засоби лікування або у випадку, коли інші засоби лікування не можуть бути використані.

Тахіаритмії, пов'язані з синдромом передчасного збудження шлуночків (синдром Вольфа-Паркінсона-Уайта).

Тахіаритмії всіх типів, у тому числі надшлуночкові, вузликові та шлуночкові тахікардії; тріпотіння та фібриляція передсердь; фібриляція шлуночків; у разі коли інші лікарські засоби не можуть бути використані.
Аміокордін для внутрішньовенного введення застосовувати у випадку, коли потрібна швидка відповідь на лікування або неможливий пероральний прийом Аміокордину.

Протипоказання Аміокордіну

Відома підвищена чутливість до йоду, аміодарону чи інших компонентів препарату.

Синусова брадикардія, синоатріальна блокада серця за відсутності ендокардіального кардіостимулятора (штучного водія ритму).

Синдром слабкості синусового вузла за відсутності ендокардіального кардіостимулятора (ризик зупинки синусового вузла).

Порушення атріовентрикулярної провідності високого ступеня за відсутності ендокардіального кардіостимулятора.

Гіпертиреоз - оскільки можливе загострення захворювання на фоні прийому аміодарону.

Судинна недостатність (судинний колапс).

Тяжка артеріальна гіпотензія.

Дитячий вік до 3 років (через наявність у складі бензилового спирту).

ІІ та ІІІ триместри вагітності.

Період годування груддю.

Одночасно застосування з препаратами, які можуть викликати пароксизмальну тахікардію типу torsades de pointes (за винятком протипаразитарних препаратів, нейролептиків та метадону):

• антиаритмічні препарати Іа класу (хінідин, гідрохінідин, дизопірамід);
• антиаритмічні препарати ІІІ класу (соталол, дофетилід, ібутилід);
• інші препарати, такі як сполуки миш'яку, беприділ, цизаприд, циталопрам, есциталопрам, дифеманіл, доласетрон для внутрішньовенного введення, домперидон, дронедарон, еритроміцин для внутрішньовенного введення, левофлоксацин, меквітазин, цин для внутрішньовенного введення, тореми. розділ "Взаємодія з іншими лікарськими засобами та інші види взаємодій");
• тіла перевірка;
• кобіцистат.

Ці протипоказання не стосуються застосування аміодарону для серцево-легеневої реанімації при зупинці серця, що виникає внаслідок фібриляції шлуночків та резистентної до зовнішньої електроімпульсної терапії.

Взаємодія з іншими лікарськими засобами та іншими видами взаємодій.

Антиаритмічні препарати.

Багато антиаритмічних препаратів пригнічують серцевий автоматизм, провідність та скоротливість міокарда.

Одночасне застосування антиаритмічних засобів, що належать до різних класів, може забезпечити досягнення сприятливого терапевтичного ефекту, але найчастіше лікування такою комбінацією потребує ретельного клінічного моніторингу та контролю ЕКГ. Одночасне застосування антиаритмічних засобів, які можуть спричинити пароксизмальну тахікардію типу torsades de pointes (аміодарон, дизопірамід, хінідинові сполуки, соталол, беприділ) протипоказане.

Одночасне застосування антиаритмічних засобів одного класу не рекомендується крім деяких випадків, оскільки таке лікування збільшує ризик кардіальних побічних ефектів.

Одночасне застосування з лікарськими засобами, що мають негативну інотропну дію, сприяють уповільненню серцевого ритму та/або уповільнюють атріовентрикулярну провідність, потребує ретельного клінічного моніторингу та контролю ЕКГ.

Лікарські засоби, які можуть спричинити пароксизмальну тахікардію типу torsades de pointes.

Цей серйозний тип аритмії може бути викликаний лікарськими засобами незалежно від того, чи вони надають антиаритмічну дію.

Сприятливими факторами для її виникнення є гіпокаліємія (див. підрозділ «Кошти, які можуть спричинити гіпокаліємію»), брадикардія (див. підрозділ «Препарати, що уповільнюють серцевий ритм») або вроджене або набуте подовження інтервалу QT.

Лікарські засоби, застосування яких може спричинити пароксизмальну тахікардію типу torsade de pointes: антиаритмічні препарати ІА класу, антиаритмічні препарати ІІІ класу та деякі нейролептики. Для доласетрону, еритроміцину, спіраміцину та вінкаміну ця взаємодія активується лише при застосуванні їх внутрішньовенних форм.

Одночасне застосування лікарських засобів, кожне з яких сприяє виникненню шлуночкової тахікардії типу Torsade. de pointes, протипоказано. Однак це не стосується деяких із таких препаратів, які розцінюються як абсолютно необхідні, тому замість того, щоб бути протипоказаними, вони просто не рекомендуються до застосування в комбінації з іншими засобами, що сприяють виникненню шлуночкової тахікардії типу Torsade de pointes.

До них відносяться:

• метадон;
• протипаразитарні препарати (галофантрин, люмефантрін, пентамідин);
• нейролептики.

Препарати сповільнюють серцевий ритм.

Більшість лікарських засобів можуть спричиняти брадикардію. Це стосується антиаритмічних засобів класу Iа, бета-блокаторів, деяких антиаритмічних засобів класу III, деяких блокаторів кальцієвих каналів, препаратів наперстянки, пілокарпіну та антихолінестеразних засобів.

Вплив аміодарону на інші лікарські засоби. Аміодарон та/або його метаболіт, дезетиламіодарон пригнічують CYP1A1, CYP1A2, CYP3A4, CYP2C9, CYP2D6 та P-глікопротеїн і можуть збільшити вплив їх субстратів.

У зв'язку з тривалим періодом напіввиведення аміодарону взаємодії можуть спостерігатися протягом декількох місяців після припинення прийому аміодарону.

Вплив інших лікарських засобів на аміодарон. Інгібітори CYP3A4 та CYP2C8 можуть інгібувати метаболізм аміодарону та збільшувати його вплив. Під час лікування аміодароном рекомендується уникати застосування інгібіторів CYP3A4 (наприклад, грейпфрутового соку та деяких лікарських засобів).

Протипоказані комбінації.

Лікарські засоби, які можуть спричинити пароксизмальну шлуночкову тахікардію типу torsades de pointes (за винятком протипаразитарних препаратів, нейролептиків та метадону):

• антиаритмічні засоби класу Іа (хінідин, гідрохінідин, дизопірамід);
• антиаритмічні засоби класу ІІІ (дофетилід, ібутилід, соталол);
• засоби, такі як: сполуки миш'яку, беприділ, цизаприд, циталопрам, есциталопрам, дифеманіл, доласетрон для внутрішньовенного застосування, домперидон, дронедарон, еритроміцин для внутрішньовенного застосування, левофлоксацин, мекситазин, міквітазин для внутрішньовенного застосування, спірамі .

Високим є ризик розвитку шлуночкових аритмій, зокрема пароксизмальної шлуночкової тахікардії типу torsades. de pointes.

Тілапревер. Порушення автоматизму та провідності міокарда з ризиком надмірної брадикардії.

Кобіцистат. Ризик посилення небажаних реакцій, спричинених аміодароном, через уповільнення метаболізму аміодарону.

Не рекомендується застосовувати комбінації.

Софосбровір. Тільки у пацієнтів, які отримують подвійну терапію даклатасвіром/софосбувіром або ледіпасвіром/софосбувіром: брадикардія, яка може бути симптомною або навіть летальною. Якщо застосування такої комбінації не можна уникнути, необхідний ретельний моніторинг клінічного стану пацієнта та показників ЕКГ, особливо протягом кількох перших тижнів подвійної терапії.
Субстрати CYP3A4. Аміодарон є інгібітором ферменту CYP3A4 та збільшує концентрацію субстратів CYP3A4 у плазмі крові, що може посилювати прояви токсичності цих субстратів.

Циклоспорин. Підвищення концентрації циклоспорину в крові через зниження його метаболізму в печінці з ризиком розвитку нефротоксичності. Визначення концентрації циклоспорину в крові, контроль функції нирок та коригування дози при лікуванні аміодароном.

Ділтіазем, ін'єкційна форма.

Ризик розвитку брадикардії та атріовентрикулярної блокади. Якщо немає можливості уникнути цієї комбінації, необхідно встановити клінічний нагляд та постійний контроль ЕКГ.

Фінголімоди. Потенціювання ефектів уповільнення серцевого ритму з можливим летальним клінічним кінцем. Це особливо актуально для бета-адренорецепторів, які пригнічують адренергічні компенсаторні механізми. Необхідний ретельний клінічний нагляд та безперервний контроль ЕКГ протягом 24 годин після введення першої дози.

Верапаміл, ін'єкційна форма.

Ризик розвитку брадикардії та атріовентрикулярної блокади. Якщо немає можливості уникнути цієї комбінації, необхідно встановити клінічний нагляд та постійний контроль ЕКГ.

Протипаразитні препарати, які можуть спричинити пароксизмальну шлуночкову тахікардію типу torsades de pointes (галофантрин, люмефантрін, пентамідин).

Підвищений ризик шлуночкової аритмії, зокрема типу пірует torsades de pointes. Якщо можливо, скасуйте антимікотичні засоби групи азолів. Якщо немає можливості уникнути цієї комбінації, необхідно попередньо оцінити тривалість QT та контролювати показники ЕКГ під час лікування.

Нейролептики, які можуть викликати пароксизмальну шлуночкову тахікардію типу torsades de pointes: амісульприд хлорпромазин, ціамемазин, дроперидол, флупентиксол, флуфеназин, галоперидол, левопромазин, пімозід, піпамперон, піпотіазин Пентіксол. Існує підвищений ризик шлуночкових аритмій, зокрема типу пірует torsades de pointes.

Метадон.

Підвищений ризик шлуночкових аритмій, зокрема, типу torsades de pointes.

Необхідний контроль ЕКГ та клінічний контроль.

Фторхінолони, крім левофлоксацину та моксифлоксацину (протипоказання). Підвищений ризик шлуночкових аритмій, зокрема типу torsade de pointes.
Стимулюючі проносні засоби. Підвищений ризик шлуночкових аритмій, особливо torsades de pointes (гіпокаліємія є сприятливим фактором). Перед призначенням лікарського засобу необхідно відкоригувати гіпокаліємію, а під час лікування забезпечити контроль показників ЕКГ та клінічного стану пацієнта разом із контролем рівня електролітів.

Фідаксоміцин. Збільшення концентрацій фідаксоміцину у плазмі крові.

Комбінації, що вимагають запобіжного заходу при застосуванні.

Субстрати Р-глікопротеїну.

Аміодарон є інгібітором Р-глікопротеїну. Очікується, що при одночасному застосуванні з субстратами Р-глікопротеїну збільшуватиметься їх концентрація в крові.

З препаратами наперстянки.

Погіршення автоматизму (виражена брадикардія) та порушення передсердно-шлуночкової провідності. Якщо застосовувати дигоксин, відбувається підвищення рівня в крові з подальшим зниженням кліренсу дигоксину. Необхідний контроль ЕКГ та клінічний моніторинг, контроль рівня дигоксину в крові та при необхідності – коригування доз дигоксину.

З добігатраном.

Підвищені концентрації дабігатрану у плазмі крові з підвищеним ризиком кровотечі. Клінічний моніторинг та коригування дози дабігатрану при необхідності, але не вище 150 мг на добу.

Оскільки аміодарон має тривалий період напіввиведення, виникнення взаємодій може спостерігатись протягом кількох місяців після припинення лікування аміодароном.

Субстрати YP 2С9.

Аміодарон збільшує концентрацію речовин, що є субстратами YP 2С9, таких як антагоністи вітаміну К або фенітоїн, за рахунок пригнічення ферментів цитохрому Р450 2С9.

Антагоністи вітаміну K.

Збільшення ефекту антагоніста вітаміну К та підвищений ризик кровотечі. Необхідно частіше контролювати міжнародні нормалізовані відносини (МНО). Необхідно коригувати дозу антагоніста вітаміну К при лікуванні аміодароном та протягом 8 днів після його відміни.

З фенітоїном (поширюється на фосфенітоїн).

Підвищення рівня фенітоїну в плазмі одночасно з ознаками передозування, зокрема, неврологічними проявами (зменшення метаболізму фенітоїну в печінці). Необхідний клінічний контроль, контроль рівня фенітоїну в плазмі крові та можливе коригування дози.

З флекаїнідом.

Аміодарон підвищує плазмові концентрації флекаїніду внаслідок інгібування цитохрому YP2D6. Тому дозу флекаїніду необхідно коригувати.

Субстрати цитохрому Р450 3А4.

Призначення зазначених лікарських засобів на фоні застосування аміодарону, що є інгібітором цитохрому С YP 3А4, може зумовити більш високі плазмові концентрації цих препаратів і, як наслідок, можливе зростання їхньої токсичності.

Статини (симвастатин, аторвастатин та ловастатин). При одночасному застосуванні аміодарону зростає ризик проявів токсичності м'язів (наприклад, рабдоміолізу), оскільки статини можуть метаболізуватися CYP3A4. При необхідності застосування статинів разом з аміодароном рекомендується призначати статини, які не метаболізуються CYP 3A4.

Інші препарати, що метаболізуються під дією С YP 3А4: лідокаїн, такролімус, силденафіл, мідазолам, дигідроерготамін, ерготамін, колхіцин, тріазолам. Аміодарон є інгібітором ферменту CYP3A4 та збільшує концентрацію цих молекул у плазмі крові, що може посилювати прояви токсичності цих речовин.

З лідокаїном.

Ризик підвищення рівня лідокаїну в плазмі крові, що може спричинити неврологічні та кардіологічні побічні ефекти через пригнічення аміодароном його метаболізму в печінці. Необхідний клінічний контроль та контроль ЕКГ, при необхідності контроль рівня лідокаїну в плазмі крові та коригування дози лідокаїну під час лікування аміодароном та після його відміни.

З такролімусом.

Підвищений рівень такролімусу в крові через гноблення аміодароном його метаболізму. Необхідне визначення рівня такролімусу в крові, контроль функції нирок та коригування дози такролімусу протягом одночасного застосування з аміодароном та після відміни аміодарону.

З бета-блокаторами, крім соталолу (протипоказана комбінація) та есмололу (комбінація, яка потребує застереження при застосуванні).

Порушення скорочувальної здатності серця, автоматизму та провідності (пригнічення симпатичних компенсаторних механізмів). Необхідний контроль ЕКГ та клінічний контроль.

З бета-блокаторами, які застосовуються при серцевій недостатності (бісопролол, карведилол, метопролол, небіволол). Порушення автоматизму та провідності міокарда з ризиком розвитку вираженої брадикардії. Підвищений ризик розвитку шлуночкової аритмії, зокрема, типу torsades de pointes. Необхідний регулярний контроль ЕКГ та клінічне спостереження.

З есмололом.

Порушення скоротливості, автоматизму та провідності (пригнічення симпатичних компенсаторних механізмів). Необхідний контроль ЕКГ та клінічний контроль.
З дилтіаземом для перорального застосування.

Ризик брадикардії або атріовентрикулярної блокади, зокрема у хворих похилого віку. Необхідний контроль ЕКГ та клінічний контроль.

З верапамілом для перорального застосування.

Ризик брадикардії або атріовентрикулярної блокади, зокрема у хворих похилого віку. Необхідний контроль ЕКГ та клінічний контроль.

З деякими макролідами (азитроміцин, кларитроміцин, роксітроміцин).

Підвищений ризик розвитку шлуночкової аритмії, зокрема, типу torsades de pointes. Необхідний регулярний контроль ЕКГ та клінічний контроль.

Із засобами, які можуть спричинити гіпокаліємію.

Діуретики (що викликають гіпокаліємію самі по собі або в комбінації з іншими препаратами), амфотерицин В (для внутрішньовенного застосування), глюкокортикоїди (для системного застосування), тетракозактид. Підвищений ризик розвитку шлуночкової аритмії, зокрема типу torsades de pointes (гіпокаліємія є сприятливим фактором). Перед призначенням лікарського засобу необхідно проводити корекцію гіпокаліємії, а під час лікування слід забезпечити контроль ЕКГ, вміст електролітів та клінічний контроль.

Кошти, що викликають брадикардію.

Підвищений ризик розвитку шлуночкової аритмії, зокрема, типу torsades de pointes; необхідно проводити клінічний моніторинг та контроль ЕКГ.

З орлістатом.

Ризик зниження рівня аміодарону та його активних метаболітів у плазмі крові. Необхідний клінічний контроль та за необхідності – контроль ЕКГ.

Тамсулозін. Ризик посилення небажаних реакцій, спричинених тамсулозином, через пригнічення його метаболізму у печінці. Під час лікування цим інгібітором ферменту та після його відміни у разі потреби необхідний клінічний моніторинг та коригування дози тамсулозину.

Воріконазол. Збільшення ризику розвитку шлуночкових аритмій, особливо torsades de pointes, оскільки може знижуватися метаболізм аміодарону. Необхідний клінічний моніторинг та моніторинг показників ЕКГ та при необхідності коригування дози аміодарону.

Комбінації, що потребують особливої уваги.

З пілокарпіном.

Ризик надмірної брадикардії (адитивні ефекти препаратів, що викликають брадикардію).

Під час лікування аміодароном рекомендується уникати застосування інгібіторів YP 3А4 (наприклад, грейпфрутового соку та деяких лікарських засобів).

Особливості застосування препарату

Інфузію через центральні вени проводити у разі тяжких порушень ритму, коли лікування шляхом перорального застосування неможливе, за винятком серцево-легеневої реанімації при зупинці серця, що виникає внаслідок фібриляції шлуночків та резистентної до зовнішньої електроімпульсної терапії.
Ін'єкційний аміодарон слід вводити через центральні вени, оскільки через периферичні вени може викликати місцеві реакції, такі як поверхневий флебіт. Аміодарон, розчин для ін'єкцій необхідно вводити тільки у вигляді інфузії, оскільки навіть дуже повільна ін'єкція препарату може загострити гіпотензію, серцеву недостатність або тяжку дихальну недостатність (див. «Побічні реакції»).

Доза становить приблизно 5 мг/кг маси тіла, за винятком випадків проведення серцево-легеневої реанімації при зупинці серця, що виникає внаслідок фібриляції шлуночків та резистентної до зовнішньої електроімпульсної терапії, аміодарон слід вводити не менше 3 хвилин. Через можливий колапс з незворотними наслідками наступну внутрішньовенну ін'єкцію можна проводити не раніше ніж через 15 хвилин, навіть якщо була введена лише 1 ампула.

Не можна змішувати аміодарон з іншими препаратами в одному шприці та одночасно вводити інші препарати за допомогою однієї інфузійної системи.

При необхідності продовження лікування аміодароном його слід вводити внутрішньовенною інфузією.

У разі серцево-легеневої реанімації при зупинці серця, що виникає внаслідок фібриляції шлуночків та резистентної до зовнішньої електроімпульсної терапії, вводити розчин через периферичні вени зазвичай не рекомендується, оскільки існує ризик виникнення гемодинамічних порушень (тяжка гіпотензія); інфузію через центральні вени слід проводити завжди, коли це можливо. Рекомендується використовувати центральний венозний катетер за його наявності та готовності; інакше препарат можна вводити через периферичні вени – найбільшу периферичну вену із найбільшим кровотоком.

Нагляд у відділенні інтенсивної терапії з постійним спостереженням за АТ та ЕКГ необхідна якнайшвидше.

Якщо терапію аміодароном слід продовжувати, його слід вводити у вигляді інфузії через центральні вени з постійним наглядом за АТ та ЕКГ.

Одночасне застосування аміодарону з наступними лікарськими засобами не рекомендується: циклоспорин, дилтіазем (ін'єкційний) або верапаміл (ін'єкційний), певні протипаразитарні засоби (галофантрин, люмефантрін та пентамідин), деякі нейролептики (амісульпризин, хлор, флу, памперон, піпотіазин, сертиндол, сульпірид, сультоприд, тіаприд, зуклопентиксол), фторхінолони (крім левофлоксацину та моксифінлоксу).

Серцеві ефекти, пов'язані із застосуванням аміодарону.

Спостерігалися випадки нової або загострення існуючої аритмії (іноді – з летальним кінцем), що піддається лікуванню.

Проаритмогенний ефект аміодарону зазвичай виникає під впливом факторів, що призводять до подовження інтервалу QT, таких як взаємодія з іншими лікарськими засобами та гіпокаліємія.

Ризик виникнення індукованої лікуванням шлуночкової аритмії torsades de pointes при застосуванні аміодарону нижче порівняно з таким ризиком при застосуванні інших антиаритмічних препаратів у пацієнтів з аналогічним ступенем подовження інтервалу QT.

Тяжкі шкірні реакції. Можуть виникати небезпечні для життя або навіть летальні реакції шкіри, такі як синдром Стівенса-Джонсона або токсичний епідермальний некроліз. Якщо у пацієнтів спостерігаються ознаки або симптоми, що вказують на розвиток цих станів (наприклад, прогресуючий шкірний висип з пухирями або ураженням слизових оболонок), необхідно негайно відмінити лікування аміодароном.

Тяжка брадикардія. Повідомлялося про випадки розвитку тяжкої, потенційно небезпечної для життя брадикардії та тяжких порушень провідності у пацієнтів, які приймали аміодарон у комбінації із софосбувіром окремо або разом з іншим противірусним препаратом прямої дії (ПВПД) для лікування гепатиту С, таким як даклатасвір, симепре. Тому одночасне застосування препаратів із аміодароном не рекомендовано.

Якщо одночасного застосування цих препаратів з аміодароном не можна уникнути, необхідно проводити ретельний моніторинг пацієнтів на початку лікування софосбувіром окремо або разом з іншим ПВПД. У пацієнтів, для яких відомий високий ризик розвитку брадіаритмії, слід здійснювати належний безперервний моніторинг не менше 48 годин після початку лікування софосбувіром.

Враховуючи тривалий час напіввиведення аміодарону, належний моніторинг також слід здійснювати у пацієнтів, які припинили прийом препарату в останні кілька місяців до початку лікування софосбувіром окремо або разом з іншим ПВПД.

Пацієнтам, які отримують ці препарати для лікування гепатиту С у комбінації з аміодароном, разом з іншими лікарськими засобами, що уповільнюють серцевий ритм або без них, необхідно застерегти щодо симптомів, зумовлених брадикардією та тяжкими порушеннями провідності, та проінструктувати їх про необхідність звернення за медичною допомогою у невідкладному порядку у разі виникнення таких симптомів.

Легкові ефекти, пов'язані із застосуванням аміодарону.

Спостерігалися кілька випадків інтерстиціальної пневмопатії при застосуванні ін'єкційного аміодарону. Поява диспное або сухого кашлю, окремих або з погіршенням загального стану, вказує на можливість легеневої токсичності, наприклад, інтерстиціальної пневмопатії та потребує контролю за станом пацієнта за допомогою радіологічних методів обстеження.

Крім того, спостерігалися поодинокі випадки гострого респіраторного дистрес-синдрому, іноді летальні, у пацієнтів, які лікувалися аміодароном, у період безпосередньо після хірургічної операції, які, можливо, викликані взаємодією з високими концентраціями кисню. Тому рекомендується ретельно спостерігати стан таких пацієнтів під час штучної вентиляції легень.

Печінкові ефекти, пов'язані із застосуванням аміодарону.

При застосуванні аміодарону, а також протягом перших 24 годин після введення препарату можуть розвиватися гострі печінкові розлади (в т.ч. тяжка гепатоцелюлярна недостатність або повна відмова функції печінки) та хронічні розлади печінки. Тяжка гепатоцелюлярна недостатність, іноді з летальним кінцем, може розвинутися протягом 24 годин після початку застосування ін'єкційного аміодарону.

Рекомендується регулярний контроль функції печінки на початку лікування та постійно під час всього курсу лікування аміодароном. Необхідно знизити дозу аміодарону або відмінити препарат, якщо рівні трансаміназ зростають більш ніж у 3 рази порівняно з нормою.

Допоміжні речовини. Препарат містить бензиловий спирт, який може викликати токсичність та алергічні реакції у немовлят та дітей віком до 3 років.
Введення лікарських засобів, що містять бензиловий спирт, новонародженим або недоношеним новонародженим призводило до летальних випадків синдрому задишки (гаспінг-синдрому/ gasping syndrome (симптоми включають раптову появу задишки, гіпотензію, брадикардію та серцево-судинний колапс).

Порушення електроліту.

Важливо брати до уваги ситуації, які можуть асоціюватися з гіпокаліємією та можуть спровокувати появу проаритмогенних ефектів. Гіпокаліємію слід усунути до застосування аміодарону.

За винятком екстрених ситуацій, ін'єкційний аміодарон необхідно застосовувати лише у спеціалізованих відділеннях інтенсивної терапії при постійному моніторингу (ЕКГ, артеріальний тиск).

Анестезія.

Перед хірургічним втручанням необхідно поінформувати анестезіолога про те, що хворий отримує аміодарон.

Постійне лікування аміодароном може підвищити ризик розвитку гемодинамічних побічних ефектів, пов'язаних із загальною або місцевою анестезією, таких як брадикардія, гіпотензія, зниження хвилинного об'єму серцевого викиду та порушення провідності.

Комбінації (див. розділ «Взаємодія з іншими лікарськими засобами та інші види взаємодій») з бета-блокаторами, крім соталолу (протипоказана комбінація) та есмололу (комбінація вимагає застережень при застосуванні), верапамілом та дилтіаземом слід розглядати тільки для запобігання шлуночковим аритміям. та для серцево-легеневої реанімації при зупинці серця внаслідок фібриляції шлуночків, резистентної до зовнішньої електроімпульсної терапії.

Застосування у період вагітності або годування груддю.

Вагітність

Дослідження на тваринах не показали жодних тератогенних ефектів препарату, у зв'язку з чим не передбачаються будь-які ефекти виникнення вад розвитку у людей. В даний час речовини, що викликають вади розвитку у людини, продемонстрували тератогенність у тварин у належно контрольованих дослідженнях у двох біологічних видів досвідчених тварин.

З клінічної точки зору немає достатньої кількості відповідних даних для оцінки можливої тератогенної дії аміодарону при його застосуванні під час першого триместру вагітності.

Оскільки щитовидна залоза плода починає пов'язувати йод з 14 тижня вагітності, у разі застосування препарату до цього терміну не слід очікувати жодного негативного впливу на щитовидну залозу плода. Надмірне навантаження йодом при застосуванні аміодарону пізніше за цей період може викликати гіпотиреоз у плода, який може бути виявлений за допомогою лабораторних аналізів або навіть виявлятися клінічно у вигляді зоба.

Таким чином, застосування цього лікарського засобу у період вагітності протипоказано, починаючи з ІІ триместру.

Оскільки бензиловий спирт проникає через плацентарний бар'єр, вагітним жінкам слід обережно використовувати розчини для ін'єкцій.
Годування груддю.

Аміодарон проникає у грудне молоко у великих концентраціях; годування груддю протипоказане під час лікування аміодароном.

Здатність впливати на швидкість реакції при керуванні автотранспортом чи іншими механізмами.

Не застосовується.

Спосіб застосування та дози Аміокордін

З причин, пов'язаних з лікарською формою препарату, Аміокордін слід застосовувати у концентрації не менше 300 мг (2 ампули) на 500 мл 5% розчину декстрози (глюкози). Аміокордін, розчин для ін'єкцій, можна вводити тільки на ізотонічному (5%) розчині декстрози (глюкози).

Чи не розводити препарат ізотонічним розчином хлориду натрію, оскільки можливе утворення осаду, і не змішувати з іншими препаратами в одній інфузійній системі!

Аміокордін, розчин для ін'єкцій слід вводити тільки тоді, коли необхідно обладнання для контролю функції серця, дефібриляції та кардіостимуляції.

Аміокордін, розчин для ін'єкцій можна застосовувати перед проведенням кардіоверсії постійним струмом.

Аміодарон слід вводити через центральні вени, крім випадків, які потребують застосування серцево-легеневої реанімації при зупинці серця внаслідок фібриляції шлуночків, резистентної до зовнішньої електроімпульсної терапії.

Якщо введення через центральні вени неможливе, можна вводити препарат через периферичні вени (див. розділ «Особливості застосування»).

При тяжких порушеннях ритму, коли пероральне застосування препарату неможливе, крім серцево-легеневої реанімації при зупинці серця, що виникає внаслідок фібриляції шлуночків та резистентної до зовнішньої електроімпульсної терапії, проводити інфузію через центральні вени.
Навантажувальна доза зазвичай становить 5 мг/кг маси тіла хворого і вводиться тільки на ізотонічному (5%) розчині декстрози (глюкози), переважно за допомогою інфузійного електричного насоса протягом інтервалу часу від 20 хвилин до 2 годин. Введення можна повторювати 2-3 рази протягом 24 годин. У зв'язку з короткочасною дією препарату необхідна його підтримуюча та інфузія.

Підтримуюча доза: 10-20 мг/кг/добу (загалом від 600-800 мг до 1,2 г/сут) у 250 мл 5% розчину декстрози (глюкози) протягом кількох днів. З першого дня інфузії слід розпочати перехід на пероральний прийом препарату (по 200 мг 3 рази на добу). При необхідності цю дозу можна збільшити до 1200 мг на добу.
У разі серцево-легеневої реанімації при зупинці серця, що виникає внаслідок фібриляції шлуночків та резистентної до зовнішньої електроімпульсної терапії, рекомендується застосовувати центральний венозний катетер за його наявності та готовності; інакше препарат можна вводити через найбільшу периферичну вену з найбільшим кровотоком.

Початкова внутрішньовенна доза становить 300 мг (або 5 мг/кг), розчинена в 20 мл 5% розчину декстрози (глюкози), ін'єкцію слід проводити швидко.

Можливе додаткове введення 150 мг аміодарону (або 2,5 мг/кг), якщо фібриляція шлуночків зберігається.

Не змішуємо з іншими препаратами в одному шприці.

Педіатричне населення.

Безпека та ефективність аміодарону у дітей не визначені. Через вміст бензилового спирту аміодарон для внутрішньовенного введення протипоказаний у недоношених та доношених новонароджених дітей, немовлят та дітей віком до 3 років (див. розділи «Протипоказання» та «Особливості застосування»).

Діти

Безпека та ефективність аміодарону для дітей на сьогоднішній день не оцінювалися, тому застосування цього препарату дітям не рекомендується. Ампули аміодарону для ін'єкційного введення містять бензиловий спирт. Існують повідомлення про випадки летального синдрому задишки (гаспінг-синдрому/gasping syndrome) у новонароджених після внутрішньовенного введення розчинів, які містять цей консервант. Симптоми цього ускладнення включають раптову появу задишки, артеріальної гіпотензії, брадикардії та розвиток серцево-судинного колапсу.

Передозування

Не існує інформації про передозування аміодарону при внутрішньовенному введенні.

Дуже рідко повідомляли про виникнення синусової брадикардії, шлуночкової аритмії, особливо пароксизмальної тахікардії типу torsades de pointes та ураження печінки.

Лікування має бути симптоматичним. Враховуючи кінетичні властивості препарату, рекомендується контролювати функцію серця протягом тривалого часу. А міодарон та його метаболіти не піддаються діалізу.

Побічні реакції Аміокордіну

З боку імунної системи: анафілактичний шок, кропив'янка, існують повідомлення про виникнення ангіоневротичного набряку (набряк Квінке).

З боку ендокринної системи:
порушення з боку щитовидної залози: у разі відсутності будь-яких клінічних ознак дисфункції щитовидної залози певна невідповідність рівнів гормонів щитовидної залози (підвищений рівень Т4, нормальний або дещо зменшений рівень Т3) не потребує відміни препарату; порушення з боку щитовидної залози: гіпотиреоз проявляється класичними симптомами збільшення маси тіла, підвищеної чутливості до холоду, апатії, сонливості. Чітко виражене підвищення рівня ТТГ підтверджує цей діагноз. Нормальна функція щитовидної залози зазвичай відновлюється поступово протягом 1-3 місяців після припинення лікування; відміна препарату не є обов'язковою: якщо застосування аміодарону має обґрунтовані показання, лікування можна продовжувати в комбінації із замісною терапією гормонами щитовидної залози з використанням L-тироксину, підбираючи дозу залежно від рівня ТТГ; гіпертиреоз діагностувати значно важче, оскільки його симптоматика менш виражена (невелике безпричинне зменшення маси тіла, зниження ефективності антиангінальної та/або антиаритмічної терапії). У літніх пацієнтів можуть виникати психічні симптоми або прояви тиреотоксикозу. Діагноз підтверджується вираженим зниженням рівня високочутливого ТТГ. У цьому випадку слід обов'язково відмінити аміодарон, через 3-4 тижні після чого зазвичай починається клінічне одужання. Потенційно летальні серйозні випадки потребують негайного початку належного лікування. Якщо причиною занепокоєння є тиреотоксикоз (як сам по собі, так і через його вплив на вразливу рівновагу міокарда), то враховуючи ефективність синтетичних антитиреоїдних препаратів, що змінюється, можна однозначно рекомендувати лікування кортикостероїдами (1 мг/кг) протягом досить тривалого періоду (3 місяці ).

Повідомляли про випадки гіпертиреозу, що виникали протягом кількох місяців після відміни аміодарону; синдром неадекватної секреції антидіуретичного гормону (СПАДГ)

Порушення з боку нервової системи: доброякісна внутрішньочерепна гіпертензія (псевдопухлина мозку), головний біль.

Серце: брадикардія; в окремих випадках повідомляли про виражену брадикардію і, в окремих випадках, про зупинку синусового вузла, особливо у пацієнтів похилого віку. Проаритмічний ефект. Параксизмальна шлуночкова тахікардія на кшталт torsades de pointes.

З боку судин: зазвичай помірна та нетривала артеріальна гіпотензія; тяжка гіпотензія або судинний колапс можуть виникнути при передозуванні або після занадто швидкого введення; припливи.

З боку дихальної системи, органів грудної клітки та середостіння: бронхоспазм та/або апное у пацієнтів з тяжкою дихальною недостатністю, особливо у хворих на бронхіальну астму; інтерстиційна пневмопатія; гострий респіраторний дистрес-синдром, в окремих випадках з летальним кінцем, іноді в ранньому післяопераційному періоді (можлива взаємодія з високими дозами кисню). У разі цієї побічної реакції слід розглянути можливість скасування аміодарону і з'ясувати доцільність призначення кортикостероїдів (див. розділ «Особливості застосування»).

З боку печінки та жовчовивідних шляхів: лобично помірне та ізольоване підвищення рівнів трансаміназ (в 1,5–3 рази вище норми) на початку лікування, яке зникало після зменшення дози або навіть спонтанно; гостре ураження печінки із значним підвищенням рівня трансаміназ у сироватці крові та/або з жовтяницею, включаючи печінкову недостатність, іноді летальну (див. розділ «Особливості застосування»), що потребує відміни препарату; хронічне ураження печінки, що потребує тривалого лікування. Гістологічні зміни відповідають картині псевдоалкогольного гепатиту чи цирозу печінки. Оскільки клінічні та лабораторні ознаки не чітко виражені (варіабельна гепатомегалія, підвищення рівня трансаміназ у крові у 1,5-5 разів від норми), показано регулярний моніторинг печінки.

При підвищенні рівнів трансаміназ у крові, навіть помірного, що виникає після прийому препарату протягом 6 місяців, необхідно запідозрити розвиток хронічного ураження печінки. Ці клінічні та біологічні порушення зазвичай зникають після припинення лікування. Повідомлялося про кілька незворотних випадків таких змін.

З боку шлунково-кишкового тракту: нудота, панкреатит/гострий панкреатит.

З боку шкіри та підшкірних тканин: надмірне потовиділення, алопеція, екзема; тяжкі, іноді летальні шкірні реакції, такі як токсичний епідермальний некроліз (синдром Лайєлла) та синдром Стівенса-Джонсона; бульозний дерматит; DRESS-синдром (медикаментозна висипка з еозинофілією та системними симптомами).

З боку скелетно-м'язової та сполучної тканин: біль у спині, біль у ділянці попереку.

Загальні порушення та порушення у місці введення: можлива запальна реакція, зокрема флебіт поверхневих вен, при введенні безпосередньо у периферичну вену; реакції у місці введення, включаючи біль, еритему, некроз, набряк, екстравазацію, утворення інфільтрату, запалення, флебіт, тромбофлебіт.

З боку крові та лімфатичної системи: нейтропенія, агранулоцитоз.

З боку психіки: стан сплутаності свідомості, марення, галюцинація.

З боку репродуктивної системи та молочних залоз: втрата лібідо.

У разі виникнення тяжких побічних ефектів лікування слід припинити.

Термін придатності

2 роки.

Умови зберігання

Зберігати при температурі не вище 25°С в оригінальній упаковці для захисту від впливу світла. Зберігати у недоступному для дітей місці.

Несумісність

Не розводити препарат ізотонічним розчином хлориду натрію, оскільки можливе утворення преципітату. Не змішувати з іншими препаратами, крім зазначених у розділі «Спосіб застосування та дози».

Упаковка

По 3 мл розчину для ін'єкцій у ампулі, 5 ампул у картонній коробці.

Категорія відпуску з аптеки

За рецептом.